Леонід Терехович народився 26 березня 1941 року в селі Кучинівка Щорського (нині Корюківського) району Чернігівської області, де й закінчив середню школу. Його дід Яким також писав вірші; він був репресований і розстріляний 1931 року як близький до так званої Спілки визволення України. Батько Леоніда Никифоровича теж писав вірші, але невідомо, чи публікувалися вони. Незважаючи на бідність, у сім'ї шанували книжки, була невеличка бібліотека. Уже у п'ять років Леонід умів читати, вчив напам'ять вірші.
  До школи хлопець пішов у 1948 році і до дев'ятого класу включно навчався на "відмінно", брав активну участь у художній самодіяльності. У старших класах редагував шкільну стіннівку. Тут і проявився його поетичний талант.
  На жаль, тяга батька Леоніда до випивки призводила до сварок та бійок у сім'ї. Згодом батько зовсім її покинув. Складні сімейні обставини вплинули на навчання Леоніда. Десятирічку він закінчив у 1958 році непогано, але не "відмінно". Деякий час працював у колгоспі, потім – завідувачем клубу. Згодом була служба в армії. І скрізь юнак не поривав з поезією.
  У 1963 році Щорська районна газета надрукувала його сповнений оптимізму вірш "Возвращение солдата".
  Після служби в армії Леонід робить спробу вступати до Московського університету й отримує перший удар несправедливості – через відсутність запису про сплату членських внесків у комсомольському квитку юнакові відмовили у прийнятті документів. Відтак він завербувався на роботу до Казахстану.
  Протягом наступних п'яти років Леонід Терехович у пошуках доброго заробітку й романтики побував у багатьох місцях Середньої Азії, Сибіру та Крайньої Півночі. А потім з трьома карбованцями в кишені і пристрастю до спиртного повернувся до рідного села. У 1967 році з'явився його вірш "Вопрос из легенды", в якому ще молодий поет висловив своє життєве кредо.
  У Кучинівці Леонід Терехович знову працював завклубу, потім здобув і професію кіномеханіка та почав обслуговувати кіноустановку. Леонід добре помічав несправедливість життя. Особливо його дратував поділ людей на першосортних і другосортних. Тверезим – терпів, а коли був напідпитку, вступав у дискусії. Ось так у 1968 році його суперечка з парторгом закінчилася бійкою і першою судимістю на один рік. Леонід Никифорович повернувся з місць позбавлення волі через півроку і продовжив роботу кіномеханіком. Саме в ці роки Леонід Терехович плідно працює як поет, надсилає вірші до редакцій газет, але друкувати його не хочуть – судимість на перешкоді.
  У 1971 році доля поета різко змінилася. Він прочитав у районній газеті повідомлення, що в Кучинівці виборці одностайно проголосували за депутата замість вибулого, хоча насправді того дня дільниця взагалі була зачинена, і 8 березня написав про ці фіктивні вибори до коментатора радіостанції "Свобода" Віктора Франка. Лист було вилучено КДБ, і в домі поета провели обшук. Було вилучено його вірші російською мовою "Задолизи", "Про боротьбу з ідеологічними диверсіями" та інші, які стали доказами у справі проти Леоніда Никифоровича.
  1 липня 1972 року судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду в закритому судовому засіданні звинуватила Леоніда Тереховича за ст. 187-1 КК УРСР ("розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад") і засудила його на два роки позбавлення волі з відбуттям покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
  Леонід Никифорович повернувся з ув'язнення в 1974 році. Нова бійка – і новий судовий процес у 1975-му. Вирок – 5 років суворого режиму. Повернувся в 1980 році, працював кіномеханіком. Мати померла, в будинку залишався сам. Так прожив до 1988 року. А тут – сварка з продавцем і, як результат, – відправлення на примусове лікування. У 1990 році знесилений, хворий Леонід Терехович повернувся додому. Звернувся до лікаря з надією на допомогу, а натомість знову потрапив до психлікарні.
  23 жовтня 1990 року Леонід Никифорович пише свій пророчий вірш "Скінчиться все в обшарпанім хліві".

  Скінчиться все в обшарпанім хліві,
  де ще стоїть моє стареньке ліжко,
  і виявиться, що були праві
  всі ті, кого не підпускав я близько.
  Хай був колись і молодий, і здібний, –
  минулому немає вороття…
  Якщо життю я зовсім непотрібний,
  то чи ж потрібне і мені життя?

  Але життя триває. З'являються нові вірші – єдина зброя поета у боротьбі за прискорення кінця ненависного режиму. Знову і знову несе Леонід Терехович свої вірші до редакції районної газети, шукає шлях до однодумців у Щорсі й Чернігові. Несказанно радіє підтримці журналіста районки Марка Шпекторова, рухівки Олени Семененко, журналіста з Чернігова Павла Повода, редактора незалежної газети Чернігівщини "Громада" Віталія Москаленка, голови обласної спілки письменників Станіслава Реп'яха, який надихнув Леоніда Никифоровича писати українською.
  Останній рік Леонід Терехович працював сторожем у місцевій школі. Худий, мовчазний, невисокого зросту, зі зморщеним обличчям, у зношеному одязі. Здоров'я було підірване, а тут іще й жорстоке побиття міліцією на вокзалі міста Щорса (нині Сновськ). І через декілька днів на 52-му році життя 22 серпня 1992 року Леоніда Никифоровича не стало.
  Два зошити його поезій потрапили в редакцію чернігівської рухівської газети "Громада", яка 1993 року видала збірочку з 32 віршів під назвою "Свідомо став на муку". Ще і нині знаходяться невідомі твори Леоніда Тереховича, які публікуються в Інтернеті.
  У 2018 році побачила світ одна з найбільш повних збірок віршів людини непростої долі Леоніда Тереховича". .До правди незалежного життя". Зауважимо, що видання стало спільним проєктом Чернігівської ОУНБ імені Софії та Олександра Русових і місцевих науковців.
  Багато років увічненням пам'яті поета займалися Аркадій Натаріус та Павло Семененко. У 1992 році на могилі поета було встановлено хрест (ідея В. Москаленка, реалізація – П. Семененка). У вересні 2008 року на могилі Леоніда Тереховича встановили металеву табличку з епітафією:

  "Лупайте сю скалу!" І. Франко
  І ти лупав…
  І ти здолав її.
  Вічна пам'ять і слава тобі, Леоніде".